Теренова гра "Гурби-Антонівці"

Про гру «Гурби-Антонівці» я, в повній мірі, дізнався ще 2009-го року. За порадою друга зайшов на сайт. Подивився фото, відео, прочитав статті учасників. Атмосфера відчута мною з монітора комп’ютера – глибоко і приємно вразила мене і моїх побратимів. Захотілося поїхати ще тоді, але якраз розпочалися заліки, іспити і мені й моїм друзям довелося лишитися і всі вихідні «гризти граніт науки».

За рік бажання опинитися на Гурбах, де звитяжно боролися наші предки з ворогами, не зникло, а тільки посилилося. Ще за місяць до гри зв’язалися з організаторами, почали оформлювати необхідну документацію, придбали необхідні речі. За тиждень до виїзду, взяли квитки до Тернополя.

І ось він момент істини – 29 квітня, вечір, вокзал Полтава-Київська. Потяг прибув о 23:00, швидко «впакувалися» у вагони, зайняли свої місця. Все, назад дороги немає, ми нарешті їдемо до мети. Їдемо щоб поринути в атмосферу визвольних змагань, відчути дух побратимства, довести самим собі, що ми не гірші за інших.

30 квітня, 5:00 - наш потяг прибув до Києва, тут у нас пересадка. Здали речі в камеру схову. Вийшли з вокзалу, спустилися в метро, доїхали до Майдану Незалежності. Години 3 гуляли Хрещатиком, дійшли до Володимирської гірки.

Потяг на Тернопіль прибув о 10:00. Всю дорогу спав, не заважала навіть спека і чийсь нервовий сміх у кінці вагона. Ввечері були в Тернополі. Майже до ночі гуляли і милувалися краєвидами міста. Заночували у друга.

1 травня, о 9:00, згідно з вказівками організаторів, були на Театральній площі Тернополя. Шикування, урочистий марш до пам’ятника Степану Бандері. Всі усміхнені, повні сил і впевненості у собі.

На місце гри ми прибули десь в обід. Короткий перепочинок, шикування, урочисте відкриття, промови Провідників та гостей.

Я зі своїми побратимами потрапив у курінь «Жовтих», 2 чоту, 4 рій.

Після загального збору учасники гуртом рушили на місце розташування Ради Вищих Спостерігачів (РВС), тут нам вручили жовті пов’язки, а супротивникам відповідно – червоні. Далі наш курінь зайняв тимчасове місце дислокації біля річки де й розмістився табір. Вперше нормально поїли за весь день. Лягли спати, але до півночі так і не заснули.

23:55 – курені щикуються окремо, до початку гри лишається 5 хвилин. Після коротких настанов: не шуміти, не розмовляти, ліхтарями, без потреби, не світити – наша чота рушила вглиб лісу. Рухалися через суцільний лісовий масив, гілки обдирали руки, дорогу не запам’ятав взагалі. За годину ми зупинилися. Чотовий виставив вартових, всі інші лягли спати.

Ніч, впринципі, була тепла, лише під ранок стало морозно. Прокинулися, поснідали, курінний замаскував всім обличчя спеціальним олівцем. Недовго посміялися, дивлячись один на одного, і вирушили на свою війну.

Цілий день ми прочісували ліс, шукаючи ворожий прапор. Скільки це тривало, не відомо. Перед обличчям були лише гілки, які обдирали руки, ноги почали гудіти, підступно підкралася втома. І ось, нарешті, ми нарвалися на табір «червоних». Вдарили всією чотою і швидко зламали опір оборонців, стягли знамено зі щогли, пролунала команда «Відступ!». Невеликий загін з прапором під час відступу відділився. Нас лишилося десь до 20 чоловік. Бігли швидко, не відчуваючи землі під ногами. Нарешті привал, серце вилітає з грудей. Стійкові побачили загін «ворога», їхню кількість встановити не вдалося. Знову відступаємо, біжимо, скільки це тривало не відомо, мені здалося – вічність. Нарешті привал, залягли в кущах, намагаємося не шуміти і не дихати взагалі.

На горизонті з’явився загін суперника, всі притихли, я одягнув капюшон і притиснувся до землі відчуваючи як калатає за ребрами. Противники повели себе несподівано. Вони вже майже пройшли повз нас як раптом розвернулися і рушили в бік нашої засідки. Всі занервували, відстань, з кожною секундою, між нами і супротивником скорочувалася. «Невже нас зараз розіб’ють?» - промайнуло в голові.

І ось рятівна команда чотового: «До бою!»

«Червоні» побачили приблизно таку картину: з кущів, невідомо звідки, вилітають «жовті» з диким криком, з розфарбованими обличчями, з очима повними бойового запалу…

Ефект несподіванки дав свій результат. За 10 хвилин ворожий загін було розбито. В нас теж є втрати – десь до 5 «вбитих». Далі хронологія дня, в мене, втрачена. Знову рейдували, але великих сутичок ніби не було.

Хоча ні! Стривайте! Здається саме тоді ми куренем розгромили великий загін «червоних» під горою!

Коли дісталися табору, одразу ліг спати між друзями. Вночі почався дощ, дістали «клейонку» накрилися – стало душно, розкрилися – стало холодно. «Гралися» так майже цілу ніч.

На наступний день знову багато рейдували. Я втоми майже не відчував, бо був попереду з побратимом у розвідці. Думки були направлені лише на те, щоб не випустити щось важливе з виду. В цей день відбувся, на мою думку, найяскравіший бій гри. Коли наш курінь (80 чоловік) розгромив з’єднання супротивника (60 чоловік). Бій був страшний – вибухи петард, крики, димові шашки… В запалі бою набивали синці. Разом з пов’язками часом рвався й одяг. В кінці кінців, «червоних» було наголо розбито, в нас «левів» теж були суттєві втрати.

Після бою вмилися в річці, і знову маневрували до пізньої ночі. Коли повернулися на свої позиції, поїли і лягли спати. Та знову почався дощ, знову «клейонка» і знову та сама історія.

4 травня, ранок. До кінця гри лишилося десь 6 годин. Курінь отримав інформацію, що табір з прапором атаковано. Рушили до місця бою. «Вороги» на той час вже захопили наші позиції. Ми швидко їх вибили і зайняли кругову лінію оборони.

«Червоні» вдарили за годину, і вдарили всією потугою. Чисельна перевага зламала чашу терезів на їх користь. Ми до кінця обороняли прапор. Я «загинув» коли наших лишалося десь чоловік 15. Двоє людей висмикнули мене із лави, троє підбігло їм на поміч. В п’ятьох вони зламали мій опір хвилини за 3-4.

Бажання помсти гнало «Левів» на РВС. Коли всі поновилися, ми вирушили до ворожого табору. Його місце розташування ми дізналися ще на 2-ий день гри. Супротивники нас там вже чекали. Хвилинна пауза, і дві сили зійшлися в останньому поєдинку. Тут «пан, або пропав». Наш курінь бився до останнього, але на жаль, переможне слово лишилося за «червоними».

Після бою проскандували один одному тричі «Слава!», подякували за цікаву та динамічну гру. Далі почали брататися, обійматися - «жовті» з «червоними», «червоні» з «жовтими» і вся агресія, весь військовий бойовий запал лишився в минулому.

Далі було нагородження кращих бійців, наш побратим Микола опинився в п’ятірці найвидатніших учасників. Потім був шлях додому. Нічого цікавого, цілу дорогу спали.

Здавалося б лише 4 дні гри. Але ці 4 дні назавжди лишаться в моїй пам’яті. Гурби зачарували, захопили і полонили моє серце і серця моїх друзів. Хтось недалекий скаже «рєбячество». Ні! Не «рєбячество», а туга за героїчним. Я щиро вірю, що учасники гри за ці 4 дні відчули той дух, той запал, ту незламність, яка панувала в рядах наших попередників – звитяжних лицарів ОУН і УПА.

Ці спогади були написані, м'яко кажучи, не по «гарячих слідах». Я певен, що в них є багато неточностей, можливо щось перебільшено, можливо щось применшено, щось з подій прикрашено, щось розмальовано сірими тонами, за це я заздалегідь приношу свої вибачення, я не навмисно.

Я не прагнув відтворити хронологію подій гри. Я лише спробував передати хоча б йоту того духу і запалу який панував на цьогорічних Гурбах. Слава Україні!

Дмитро Жмайло, м.Полтава